Навіть побіжний погляд на те, що сталося в країнах від Атлантичного до Індійського океану, розкриває цілу низку закономірностей, що далеко виходять за межі арабської лише цивілізації.
Справді, у подіях було дуже багато арабської специфіки, особливого менталітету і темпераменту, але причини, що спровокували саме таку реакцію, присутні в багатьох регіонах Східної Європи, Азії, Африки і Латинської Америки.
Якщо самі протести тунісців, єгиптян, єменитів, лівійців, бахрейнців, народів Оману і Алжиру можна вважати локальними, то причини є глобальними.
Вони зводяться до хибної організації суспільства, коли обмежене коло людей, використовуючи політично-пропагандистські маніпуляції і корупційні схеми, узурпують державну владу, змушуючи державу перетворюватися на механізм визиску і гноблення абсолютної більшості в інтересах привілейованих груп.
Відчуження влади від суспільства, а суспільства від влади, робить будь-який режим дуже хитким, здатним існувати до першого соціального вибуху.
Для такого вибуху зовсім не обов’язковим є граничний ступінь зубожіння мас чи недостатній рівень подачок із боку влади. Тут незрідка на перший план виступає так званий демонстраційний ефект майнового розшарування, коли на одному полюсі концентрується фантастичне багатство, а на другому – вражаючі злидні.
Дуже важке враження справляє на маси відсутність соціального поступу і розвитку країни, коли мільйони людей відчувають, що завтра і позавтра для них і для їхніх дітей ніщо не зміниться на краще, а це означає, що вони позбавлені перспектив і надій.
Це здебільшого підкріплюється відсутністю чи обмеженістю соціальних ліфтів через корумпованість і кастовість кадрових процесів, коли навіть університетська освіта нічого не обіцяє молодій людині.
На барикади мільйони людей може гнати не голод, а масове гостре відчуття соціального глухого кута. Люди бачать, що в їхній країні влада існує абсолютно автономно від них, від громадян геть нічого не залежить, влада перебуває в якомусь іншому вимірі, достукатися до неї неможливо і "посполиті" їй зовсім не цікаві.
Громадяни не можуть не помічати, що нація поділена на два світи зі своїми різними законами, несумісними стандартами повсякденного буття і ці світи співіснують паралельно.
Однак верхній світ постійно якимсь чином (законодавчо, фінансово, адміністративно) тисне на нижній, у свою чергу не сприймаючи жодних імпульсів від тих, хто внизу.
Хіба це типово тільки для арабських країн?!
А система кастово-кланового станового правосуддя, де пересічній людині годі й шукати справедливість, хіба процвітає лише в Каїрі чи Тріполі? Те, що в Російській Федерації називають з іронією "басманним правосуддям", поширено на всьому пострадянському просторі за винятком країн Балтії.
Якщо в Україні навколо владні кола через невиліковну провінційність ще не збагнули, що їм несе близькосхідний "привіт", то в Москві реакція в тих же самих колах була блискавичною.
Цілі орди політологів і аналітиків на багатьох телеканалах наввипередки намагаються запевнити себе та інших, що в Росії нічого подібного ніколи не станеться.
Причому аргументи наводяться здебільшого "технічні", мовляв, дуже велика країна, важко зібрати протестувальників, немає такого високого відсотка запальної молоді, тощо.
Симптоматично, що ніхто не стверджує, що немає тих же самих соціальних причин.
Відчувається патологічний страх кремлівських політтехнологів та їхніх працедавців перед революцією. Через те всілякі маркови, павловські, кургиняни по-шаманськи проклинають "кольорові" події в колишніх республіках СРСР.
Ситуація зрозуміла, нинішні режими в Росії, Україні, Вірменії, Азербайджані, Центральній Азії типологічно не дуже відрізняються від режимів Бен-Алі в Тунісі та Хосні Мубарака в Єгипті.
А за рівнем корумпованості, наприклад, Україна перебуває за міжнародними рейтингами дуже близько до цих двох країн, трохи випереджаючи (в кращій бік) Лівію.
Політичні системи Росії і України (не кажучи вже про Закавказзя, крім Грузії, та Центральну Азію) є дуже, як на ХХІ століття, архаїчними.
Від близькосхідних відрізняються лише тим, що несуть в собі ще й певні латиноамериканські елементи, зокрема, величезну імітаційність, коли є всі формальні ознаки демократії за фактичної її відсутності.
Вибори регулярно відбуваються, але їхні чесність, справедливість і прозорість вельми сумнівні. Працюють парламенти, але вони лише легітимізують рішення, що ухвалюються за їхніми межами групами олігархів і найвищих чиновників у спосіб, який не передбачений Конституцією.
Силові структури перебувають де-факто поза громадським контролем. Правосуддя репресивно-вибіркове. Привілейовані групи і особи мають фактичний імунітет від сили Закону.
Цей гібрид формальної демократії з фактичною диктатурою один латиноамериканський письменник дотепно назвав слівцем – "демократ ура".
На відміну від однозначних диктатур, "демократури" залишають простір для мирних революцій. Хоча й не виключаються інші варіанти розвитку подій.
Між іншим, всупереч переляканим "кремлівцям", які стверджували, що нічого схожого з Близьким Сходом у Росії не буде, колишній заступник начальника Генштаба ВС РФ з міжнародної військової співпраці, а нині віце-президент Академії геополітики генерал-полковник Леонід Івашов у програмі телеканалу НТВ заявив, що в Росії станеться те ж саме, що в арабів, але значно радикальніше…
Це вже точно, враховуючи специфіку російської ментальності, про яку яскраво висловився депутат Держдуми РФ Олексій Митрофанов: "Они там у себя на Майдане (він мав на увазі ситуації в Києві у листопаді-грудні 2004 року – Автор) месяц простояли, и ни одной разбитой морды. А случись такое у нас, на Красной площади, не успевали бы трупы вывозить".
Колишній же шеф Служби зовнішньої розвідки РФ і відомий сходознавець академік Євген Примаков пояснив: "Корупція – головна причина того, що відбувається на Близькому Сході".
Буквально днями відомий бізнесмен і громадський діяч Петро Порошенко публічно на Першому національному телеканалі поскаржився, що нині в Україні вільній людині жодного кроку не можна ступити без хабара, без потрапляння в корупційну пастку.
Деякі бізнесмени в приватних розмовах стверджують, що такого феноменального здирництва, хабарництва, нахабного вимагання "відкатів", як тепер, вони не пам‘ятають за всі роки державної незалежності.
Влада робить все, щоб якнайскоріше дочекатися свого "Каїру"? Нищачи поліцейськими методами попередню, кволу і слабку політичну опозицію, чи не створює влада нову, потужну і радикальну, готову йти до кінця без страху і сумнівів?
Адже часто, нищачи слабких, звільняють простір для сильних…
А як показали події в арабському світі, наявність визначних лідерів і структурованих організацій, не є обов‘язковою, стихійний вибух гніву може змести всю владну надбудову.
Єгипетській владі (як і туніській) ще пощастило, адже в цих країнах залишилася добре організована і шанована народом сила – армія, що виконала стабілізуючу роль у суспільстві.
Але ці армії не нищилися владою їхніх країн протягом десятиліть, про ці армії якось дбали, бо лідери, будучи пов‘язаними зі збройними силами своїми попередніми кар‘єрами, принаймні, розуміли важливу роль і значення цього державного інституту…
Саме тому військовим вдалося підхопити владу, що впала з рук диктаторів. А в Лівії, де збройні сили не були важливим самостійним чинником, масові протести громадян швидко переросли в громадянську війну.
Зрозуміло, що зовні стабільні режими, збудовані на принциповій внутрішній нерівності, на відстороненні абсолютної більшості населення країн від впливу на визначення напрямку їхнього розвитку, на диктатурі олігархату і бюрократії (в умовах Росії і України це практично єдина група, яку справедливо можна називати клептократією) є доволі крихкими і можуть впасти навіть внаслідок випадкових подій, що страшенно дивуватиме спостерігачів, адже режими здавалися міцними, допоки не сталося щось непередбачене і сміховинно дрібне…
Так маленький камінчик у горах стає причиною жахливої лавини. Якби жінка-поліцейський в Тунісі не вдарила по обличчю вихованця університету, який торгував на ринку, і якби ображений молодик не спалив себе, то чи сталися б усі ці повстання?
Напевно тоді детонатором стало би щось інше, головне аби було багато вибухонебезпечних матеріалів. На пострадянському просторі їх вистачає, а влада постійно грає із сірниками.
І якщо влада Російської Федерації має потужний "вогнегасник" у вигляді нафто- і газодоларів, то відчайдушність української влади вражає.
А поки що журнал "Форбс" наочно пояснив громадськості, кого саме мав на увазі Азаров, коли заявив, що в Україні жити стало легше і веселіше…
Ігор Лосєв, для УП
Немає коментарів:
Дописати коментар